Дзвонів середньовічний співучий поклик, смуток часів… (Іван Бунін)
Створення дзвіниць і дзвонів в Іспанії, а конкретно у Валенсійській автономії, сягає глибин історії. Воно пов’язане з реконкістою цих земель християнами, настанням нового життя, нового розуміння часу, нового бачення й звучання світу. Розповідають, що візир, який підписав договір про здачу Валенсії дружинам арагонського короля Жауме I, певний поет Ібн аль-Аббар, скаржився, що за кілька місяців перебування християн на цих землях голос імама, який кликав людей на молитву, було замінено дзвоном дзвонів. Відтоді почалося будівництво церков і дзвіниць, дзвони яких наповнювали простір своїм передзвоном.
Дзвони, встановлені на дзвіницях, становили єдиний інструмент з особливим звучанням. Це звучання збереглося й крізь віки доносить до нашого слуху ті самі звуки, що чули люди багато століть тому. Ось чому сучасні люди з такою любов’ю відновлюють і реставрують їх, попередньо ретельно вивчивши всі джерела, пов’язані з історією кожного дзвона, а їх у Валенсії чимало. Найстарішим у Валенсійській автономії визнано дзвін на ім’я «Катерина», встановлений на дзвіниці Кафедрального собору Валенсії; його було відлито 1305 року.
У Валенсії збереглося безліч документів, які розповідають про характеристики кожного дзвона, про різні техніки передзвонів, правила зберігання й підтримання дзвонової зали та самих дзвонів у належному стані для відтворення правильного звучання, а воно ж у кожного дзвона індивідуальне. Тривають реставрація старих і будівництво нових дзвіниць, для яких замовляють нові дзвони. Вісім виробництв на території Іспанії займаються їх реставрацією та литтям, і 50 відсотків замовлень на цих виробництвах готується для дзвіниць Валенсійської автономії. Це свідчить про те, як дбайливо валенсійці ставляться до збереження своїх традицій.
Таким чином, люди чують час, учаться розуміти його так само, як і покоління їхніх попередників, упізнаючи в особливому дзвоновому звучанні заклик на молитву, радість свят, сповіщення про закриття й відкриття міських воріт (у Валенсії це практикується й донині), повідомлення про смерть людей, про пожежу, грозу, що наближається. Усе це надзвичайно збагачує й наповнює культуру сучасних людей традиціями, що складаються століттями, встановлює зв’язок часів і сприяє кращому розумінню власної історії.
Була й доба забуття, коли дзвони механізували й використовували лише як годинники. Багато моторів були дуже примітивними, для їх установки часто знімали дерев’яне ярмо дзвонів, через що звучати вони стали дуже грубо й перестали передавати ту красу, яка зачаровувала людей у минулі часи. З часом знову почав виникати інтерес до відновлення традицій, і, користуючись підтримкою Європейського Союзу, багато людей різного віку стали створювати групи дзвонарів, які прискіпливо вивчають усю збережену спадщину. За останнє десятиліття виконано чимало роботи: відновлено дзвони й дзвонові зали, винайдено спеціальні комп’ютерні програми, які повертали дзвону музичність.
Крім іншого, дзвонарі добилися права дзвонити в дзвони вручну, брати участь у різних святах і подіях своїх міст і селищ як професіонали, даруючи людям можливість слухати справжні переливи дзвону. Тепер сотні небайдужих людей просять провести для них екскурсії, на яких вони могли б дізнатися подробиці цієї дивовижної історії тисяч дзвіниць і дзвонів, що зачаровують саму душу.
Насамкінець наведу таку історію. Ливарники дзвонів були людьми дуже забобонними, бо створити дзвін із красивим співучим звуком було дуже складно. А в разі невдачі казали, що зурочили роботу, втрутилася нечиста сила. Щоб уникнути цього, ливарники почали вигадувати різні історії, байки під час відливання нового дзвона й поширювали їх усюди, бажаючи тим самим відвернути заздрісників і ошукати нечисть. Так з’явилося дієслово «заливати», яке ми любимо вживати, коли ловимо когось на брехні. «Не заливай», — кажемо ми, відмахуючись від брехуна, самі не уявляючи, що це дієслово виникло ще на зорі майстерності лиття дзвонів.