Коли ми підходимо до підніжжя Мігелете, я завжди разом із тобою підводжу голову: ця восьмигранна готична дзвіниця заввишки близько 51 метра століттями задавала ритм життя Валенсії. Пропоную тобі невеликий виклик — він вартий кожного зусилля.
Поволі піднімаємося 207 сходинками гвинтових сходів, відчуваючи, як холодний камінь кружляє нас усе вище, і раптом виходимо на дах. Там, нагорі, з вітром в обличчя, старе місто розкривається на всі 360°: теракотові дахи, сині куполи, море вдалині.
Це мій улюблений куточок, щоб почати розповідь про Валенсію з висоти. Піднімися зі мною — і нехай місто саме відрекомендується тобі.
Історія та архітектура
Мігелете не завжди так називався. Багато століть його звали «Кампанар-Ноу» (Нова дзвіниця) або «Кампанар собору», щоб відрізнити від «Кампанар-Вель» — квадратної вежі романського виконання, що стояла на вулиці Барчілья, від якої залишилися лише рештки стін, їх можна побачити в Музеї собору. Андреу Хулія почав будувати нову вежу 1381 року; після нього будівництвом керували Жозеп Франк і Пере Балагер. До 1425 року вона була завершена до тераси.
Спочатку це була окремо стояча вежа, не пов’язана з собором, і вона з’єдналася з ним наприкінці XV століття, коли подовжили центральний неф. Потроху назва змінилася на «Вежа Мікалет» — за великим дзвоном, що відбиває години, який зрештою дав ім’я всій споруді. Ця вежа виконана в стилі валенсійської готики й захищена в межах охорони собору як об’єкта культурного інтересу, оголошеної 1931 року.
У плані вона восьмигранна, і її периметр дорівнює висоті: 50,85 метра. Ззовні вежа стримана: призматичні контрфорси на ребрах і тонкі профілі, що позначають поверхи; входять через кутовий портал з архівольтами. Планували увінчати її шпилем за проєктом Антоні Далмау, але його так і не збудували; нинішня дзвіниця-еспадання з’явилася між 1660 і 1736 роками. З віками вежа служила й вартовою — попереджала про небезпеку, — і орієнтиром для навігації, і сценою для феєрверків, які подекуди спричиняли пожежі на терасі.
На що дивитися
Підйом. Це 207 сходинок вузьких гвинтових сходів, піднімайся не поспішаючи, і дорогою вежа показує своє нутро. Перший ярус суцільний, у ньому лише спіральний отвір сходів. На другому — склепінчасте приміщення, колишня «Пресо», тобто притулок собору, з одним вікном; третій — «Каса-дель-Кампанер», дім дзвонаря, схожий, але більший, із двома вікнами.
Зала дзвонів. Угорі відкриваються вісім вікон; у семи з них висять дзвони, а восьме — для сходів, які звідси стають ще вужчими. Дзвонів одинадцять, і вони висять тут від самого будівництва вежі; у Середньовіччі казали «els cinc senys i les sis morlanes» — тобто п’ять великих і шість малих. Найстарший — Катерина, 1305 року, досі найстарший серед чинних у всій Арагонській короні; наймолодший — Віолант, 1735 року. Два найбільші в залі, Жауме (1429) і Марія (1544), важать 1750 і 1765 кілограмів.
Мікалет. На дзвіниці висять два дзвони годинника: «дельс Кварц» 1736 року та Мікалет 1539 року, який б’є лише години. Із 7514 кілограмами це найбільший чинний дзвін колишньої Арагонської корони, і він дав ім’я всій вежі. У дзвони й досі б’ють уручну члени цеху дзвонарів (Gremi de Campaners); автоматизовано лише кілька.
Тераса та огорожа. З оглядового майданчика місто видно на 360 градусів. У вежі був елегантний ажурний гребінь «апітрадор», що правив їй за корону; його знесли в XVIII столітті, замінивши спершу дерев’яною огорожею, а в XIX столітті — металевою. Кам’яна, яку ти бачиш сьогодні, з’явилася під час реставрації 1983 року й схожа на первісну, тож вежа знову виглядає майже так, як раніше.